Лицар чи рицар як правильно?

Лицар і рицар — синоніми, семантично різні поняття чи, можливо, «рицар» — це суржик?

По-перше, зазначу, що так званий «Офіційний сайт Української мови» не є офіційним сайтом української мови.

Я не знаю, чи може взагалі якась мова мати офіційний сайт (для мене це звучить як «офіційний сайт весни» чи «офіційний сайт землетрусу», адже мова — це перш за все хаотичне суспільне явище), але якщо хтось і може представляти українську мову — то це мовознавчі інститути під керівництвом Національної академії наук України (що згідно з частиною 4 статті 6 Закону України «Про засади державної мовної політики» від 03.07.2012 № 5029-VI мають право встановлювати норми української мови через правопис і словники), але ані так званий «Офіційний сайт…», ані НАНУ не декларують нічого про стосунок одного до одного.

Хоча часто так званий «Офіційний сайт Української мови» публікує доволі корисну інформацію, але в даному випадку — це просто передрук чергового «переліку суржиків» (причому без зазначення авторів чи джерела).

Зазвичай такі списки (навіть при зазначенні редакційної колегії) неточні і містять слова, що хибно позначені як суржик; і кожне слово треба перевіряти окремо за надійними джерелами.

Хоча такі списки певною мірою корисні, адже вони сприяють збереженню українською мовою своєї ідентичністі (невитісненню локальних слів словами з ширшим ареалом), але зовсім не все, що вони відмічають як суржик — насправді суржик.

«Лицар» і «рицар» — це перш за все два варіанти одного й того самого слова. Аналогічно до «ведмідь» і «медвідь» або «капосний» і «пакосний/пакісний».

Хоча українці частіше кажуть «ведмідь», «капосний» і «лицар» («медвідь» узагалі діалектне), не треба вважати росіянізмами інші варіанти лише тому, що «у росіян схоже». Річ у тім, що початковими варіантами є саме «пакость» (праслов. «*раkоstь»), «медвідь» (праслов.

«*medvědь») і «рицар» (нім. «Ritter») — тож не варто закидати у провину носіям певних діалектів те, що вони фактично зберегли оригінальну вимову точніше, ніж більшість українців.

Причому, якщо щодо інших слів ситуація може бути доволі неоднозначною (якесь слово, хай воно і ближче до оригіналу, може бути майже цілком витіснене новим зміненим варіантом), то «рицар» — цілком уживана форма і має безліч траплянь у літературі.

Також я не виключаю, що значення слів «лицар» і «рицар» скоро розійдуться. У мене особисто «лицар» більше асоціюється з благородством, а «рицар» — із середньовічними вершниками.

І спочатку я був думав, що це суто моя власна асоціація, але раптом побачив у новому «Словнику української мови» незначну зміну дефініцій, що може натякати саме на розходження значень: для «лицар» словник 2010-х містить всі ті самі означення, що й словник 1970-х років, але з невеличним доповненням до першого означення: «1. іст. Середньовічний дворянський титул в Європі, а також людина, що мала цей титул; рицар» — оцього «[крапка з комою] рицар» не було в словнику 1970-х, і додане воно лише до першого означення, тож можливо, що словник 2010-х прирівнюватиме слово «рицар» уже не до всіх значень слова «лицар» (як це робив словник 1970-х), а лише до першого. Але, допоки не вийшли томи словника 2010-х на літеру «Р» (із, власне, статею для «рицар»), про це ще зарано казати.

Источник: https://ukrainian.stackexchange.com/a/3376

Айвенго / Кодекс честі лицаря

  1. Не можна бути лицарем, не будучи хрещеним. 
  2. Головна турбота лицаря — охороняти церкву. 
  3. Не менш важливо захищати слабких, вдів і сиріт. 
  4. Весь шлях лицаря освячений любов'ю до батьківщини. 
  5. На цьому шляху він повинен бути незмінно мужнім, майстерно володіти зброєю.

     

  6. Він зобов'язаний боротися з невірними, ворогами церкви і батьківщини. 
  7. Борг лицаря — вірність сеньйору. 
  8. Лицар зобов'язаний говорити правду і тримати слово. 
  9. Ніщо так не прикрашає лицаря, як щедрість. 
  10. Лицар незмінно зобов'язаний боротися зі злом, захищаючи добро.

Під впливом церкви та поезії, що фактично оспівувала лицаря як ідеал воїна, сформувався характеристика, притаманна лише справжньому лицарю: Це мужній, сильний, вправний воїн, що дотримується лицарської присяги, а саме: щодня слухати обідню, бути безстрашним, ризикувати за католицьку віру, охороняти церкви і духівництво від грабіжників, охороняти вдів і сиріт, уникати несправедливого оточення і брудного заробітку, для порятунку безневинного йти на поєдинок, відвідувати турніри тільки ради військових вправ, шанобливо служити імператорові в мирських справах, жити бездоганно перед Господом і людьми, боротись проти зла, бути щедрим, правдивим, дотримуватись слова, любити Батьківщину. Для лицаря було кілька найважливіших речей – це віра, честь, дама серця. Вірність Господу для такого воїна завжди на першому місці, молитви – невід’ємна частина його життя. Зважаючи на це багато разів церкві вдавалось зібрати воїнство для Хрестових походів нібито з метою визволення гробу Господнього (хоча мова йшла лише про захоплення нових земель). До того ж присяга лицаря, зважаючи на тодішні настрої церкви включала в собі ненависть до «невірних». Честь полягала у дотриманні присяги і морального кодексу. Ніхто не мав права спаплюжити честь лицаря без наслідків. Воїн мав відстояти свою честь і міг визвати суперника на поєдинок. Однією із найпрекрасніших сторін брудного Середньовіччя був феномен «прекрасної дами». Це був справжній культ кохання, причому кохання в основному духовного, платонічного. Любов стала служінням «прекрасній дамі», поклонінням їй. Дама серця була для лицаря неземним створінням, втіленням божества. У кодексі рицарської любові центральне місце займали ратні подвиги на честь «прекрасної дами» і її прославляння. Лицар бився на турнірах, прикріпивши рукавички своєї пані до шолома і прибивши до щита табличку, чесноту, що звеличила її, і красу. На протязі X – XV ст. лицарі були більше ніж просто воїни, вони становили привілейовану групу вищого суспільства. Поділ землі співвідносився з витратами на озброєння лицаря, а шляхетна поведінка вважалася прикладом для наслідування. Лицарі несли військову службу, брали участь у хрестових походах, служили при дворах королів, заможних феодалів. З часом утворився окремий лицарський стан. Лицарство являло собою військово-феодальну єдність благородних воїнів, для яких обов’язковим був вироблений комплекс моральних та етичних правил. Посвячення у лицарі було важливою та урочистою подією, головним у її ритуалі була присяга дотримуватися лицарського кодексу честі. Цей кодекс вимагав бути звитяжцем, відданим своєму сеньйору, боротися з ворогами християнства, захищати ідеали честі, гуманності, бути оборонцем слабких і скривджених. Формувалася своєрідна лицарська культура. Вона визначалася поняттям станової честі, лицарським побутом, бажаннями людей, що пишаються високим походженням і прагнуть здобути багатство. При дворах і замках заможних феодалів, де лицарі брали участь у полюванні, турнірах, спілкувалися з вишуканим товариством, в якому помітну роль відігравала жінка, складались умови, в яких ця культура набула куртуазного забарвлення. Шляхетність, увічливість, галантність, витонченість, здатність на ніжні почуття стають головними ознаками особистості лицаря. Тож серед характеристик лицаря можна виділити основні: — Мужність — Вірність — Щедрість — Розсудливість — Відчуття честі – Свобода

Кодекс – систематизоване зведення законів, які стосуються певної галузі права, сукупність норм та правил поведінки.

Честь – певний моральний статус людини, певний стандарт її оцінки згідно з належністю до тієї чи іншої групи людей – соціальної, професійної, національної, , який дає право на шану, повагу, визнання.

Гідність – усвідомлення людиною своєї цінності як людини загалі. Як представника людства.

Обов’язок – таке моральне усвідомлення справи, за якого її здійснення стає для людини практичним завданням.

Співчуття – чуйне ставлення до чужого горя, до чиїхось переживань; здатність поділяти радість і тугу, пристрасть і страждання іншої людини, жаліти її в її болях і невдачах.

Милосердя – діяльне прагнення допомогти кожному, хто має в тому потребу.

Великодушність – риса людини, яка має прекрасні душевні якості, благородні почуття.

Обов’язок! То величне слово. Це саме те велике, що підносить людину над собою.

                                                                                       Німецький філософ Еммануїл Кант
Суворе розуміння приписів лицарської честі не дозволяло йому здійснити хоч би яке насильство над лицарем не здатним через свій безпорадній стан захистити себе… Бій — то наш хліб щоденний, дим бойовиська, хочемо жити не інакше, як в ореолі перемоги і слави! Такі закони лицарства, ми присяглися виконувати їх і жертвуємо заради них усім, що дороге нам у житті. Лицарська наснага відрізняє хороброго войовника від простолюдця й від дикуна, вона вчить нас цінувати своє життя значно нижче ніж, честь, не зважати на жодні не статки, турботи і страждання, не боятися нічого, крім неслави! Лицарство! Воно є джерелом найчистіших і найшляхетніших прихильностей, підпора пригноблених, захист скривджених, твердиня захисту супроти сваволі владарів! Без нього честь дворянина була б пустим звуком.

Свобода теж знаходить своїх найкращих заступників у списах і мечах лицарів!

Источник: http://tvirnatemu.blogspot.com/2013/03/blog-post_7083.html

Лицарі середньовіччя – хто вони? Реферат – Освіта.UA

  • Друкувати
  • Запитати
  • Надіслати другу
  • Підписатись на новини

Навколо лицарів, яких одні називають безстрашними воїнами, відданими васалами, захисниками слабких, шляхетними слугами прекрасних дам, галантними кавалерами, а інші — хитливими в бою, що порушують своє слово, жадібними грабіжниками, жорстокими гнобителями, дикими ґвалтівниками, чванливими невігласами, вертілася в сутності історія європейського середньовіччя, тому що вони в ті часи були єдиною реальною силою.

Силою, що потрібна була усім:

  • королям проти сусідів і непокірливих васалів, селян, церкви;
  • церкві — проти іновірців, королів, селян, городян;
  • владикам подрібніше — проти сусідів, короля, селян;
  • селянам — проти лицарів сусідніх владик.

Городянам, щоправда, лицарі були не потрібні, але вони завжди використовували їхній військовий досвід. Адже лицар — це насамперед професійний воїн. Але не просто воїн.

Лицар, рейтер, шевальє і т. д. на всіх мовах значить вершник. Але не просто вершник, а вершник у шоломі, панцирі, із щитом, списом і мечем.

Усе це спорядження було дуже дорогим: ще наприкінці Х ст.

, коли розрахунок вівся не на гроші, а на худобу, комплект озброєння, тоді ще не настільки рясного і складного, разом з конем коштував 45 корів чи 15 кобилиць. А це величина череди чи табуна цілого села.

Але мало взяти в руки зброю — нею треба вміти відмінно користуватися. Для цього необхідні невпинні стомлюючі тренування із самого юного віку. Недарма хлопчиків з лицарських родин з дитинства привчали носити зброю — відомі повні комплекти для 6-8-літніх дітей.

Отже, важко-озброєний вершник повинний бути багатою людиною, що розташовує часом. Великі власники могли містити при дворі лише дуже невелике число таких воїнів.

А де взяти інших? Адже міцний селянин, якщо і має 45 корів, то не віддасть їх за купу заліза і красивого, але не придатного для господарства коня.

Вихід знайшовся: король зобов'язував дрібних землевласників працювати визначений час на великого, постачати його потрібною кількістю продуктів і ремісничих виробів, а той повинний був бути готовим визначену кількість днів у році служити королю в якості важко-озброєного вершника.

На подібних відносинах у Європі вишикувалася складна феодальна система. І до XI-XII ст. важко-озброєні вершники перетворилися в касту лицарів.

Доступ у цей привілейований стан ставав усе більш важким, заснованим уже на родовитості, що підтверджувалася грамотами і гербами. Ще б: кому хочеться тіснитися і допускати до жирного шматка сторонніх.

А шматок був жирним, і чим далі, тим більше.

За клятву вірності сеньйору лицар одержував землю з працюючими на нього селянами, право суду над ними, право збору і присвоєння податків, право полювання, право першої ночі і т. д. Він міг їздити до дворів владик, розважатися цілими днями, пропивати, програвати в містах гроші, зібрані з мужиків.

Обов'язки його зводилися до того, щоб під час воєнних дій служити на своїх харчах сеньйору біля місяця в році, а звичайно і того менше. За «понаднормову» службу йшла велика платня. Військовий видобуток — трофеї, викуп за полонених, самі полонені — теж діставалася лицарю.

Можна було в позаслужбовий час і попрацювати «ліворуч» — найнятися до стороннього сеньйора чи до міського магістрату.

Поступово лицарі стали усе більше і більше манкірувати своїми обов'язками. Іноді за умовами ленного договору лицар повинний був служити ту кількість часу, на яку в нього вистачить продовольства. І от такий хоробрий чоловік був з окостом, додавав усі зусилля, щоб з'їсти його за три дні, і їхав у свій замок.

Ну а як лицарі воювали? По-різному. Порівнювати їх з кимсь дуже важко, тому що вони в Європі були у військовому відношенні надані самим собі.

Зрозуміло, у боях брала участь і піхота — кожен лицар приводив із собою слуг, озброєних списами і сокирами, та й великі власники наймали великі загони лучників і арбалетчиків. Але до XIV ст.

результат бою завжди визначали деякі господи-лицарі, численні ж слуги-піхотинці були для панів хоч і необхідною, але лише підмогою. Лицарі їх у розрахунок узагалі не приймали. Та й що могла зробити юрба ненавчених селян проти закованого в збрую професійного бійця на могутньому коні?

Лицарі нехтували власною ж піхотою. Горя нетерпінням битися з гідним супротивником, тобто лицарем же, вони топтали конями, своїх же піших воїнів, що заважали їм.

З такою же байдужістю лицарі відносилися і до вершників без зброї, лише з мечами і легкими списами.

В одній з битв, коли на групу лицарів налетів загін легких вершників, вони навіть не зрушилися з місця, а просто перекололи своїми довгими списами коней супротивника і тільки тоді поскакали на гідного ворога — лицарів.

От отут-то і відбувався дійсний бій: два закованих у залізо вершника, закритих щитами, виставивши вперед довгі списи, збивалися з нальоту, і від страшного таранного удару, посиленого вагою зброї і вагою коня в сполученні зі швидкістю руху, ворог із тріснутим щитом і розпоротою кольчугою чи просто приголомшений, вилітав із сідла. Якщо ж збруя витримувала, а списи ламалися, починалося рубання на мечах. Це було аж ніяк не витончене фехтування: удари були рідкими, але страшними. Про їхню силу говорять останки воїнів, що загинули в боях середньовіччя, — розрубані черепи, перерубані гомілкові кісти. От заради такого бою і жили лицарі. У такий бій вони кидалися забувши про обережність, про елементарний лад, порушуючи накази командуючих. Хоча які там накази — лицарям лише пропонували тримати лад, їх просили.

При найменшій ознаці перемоги лицар кидався грабувати табір ворога, забуваючи про все, — і заради цього теж жили лицарі.

Недарма деякі королі, забороняючи бійцям ламати бойовий порядок при настанні і хід битви через грабіж, будували перед боєм шибениці для нестриманих васалів. Бій міг бути досить довгим.

Адже він розпадався звичайно на нескінченну кількість двобоїв, коли супротивники ганялися друг за другом.

Лицарська честь розумілася дуже своєрідно. Статут тамплієрів дозволяв лицарю нападати на супротивника попереду і позаду, праворуч і ліворуч, скрізь, де можна нанести йому втрату.

Але якщо супротивнику вдавалося змусити відступити хоч декількох лицарів, їхні соратники, помітивши це, як правило, вдарялися в панічну втечу, що не в силах був зупинити жоден полководець (як, утім, і керувати боєм після початку атаки).

Скільки королів позбавилися перемоги тільки тому, що передчасно втрачали голову від страху!

Ніякої військової дисципліни в лицарів не було і бути не могло. Тому що лицар — індивідуальний боєць, привілейований воїн з болісно гострим почуттям власного достоїнства.

Він професіонал від народження й у військовій справі дорівнює кожному зі свого стану аж до короля. У бої він залежить тільки сам від себе і виділитися, бути першим може, тільки показавши свою хоробрість, добротність своєї збруї і жвавість коня. І він показував це всіма силами.

Так хто ж отут міг щось йому вказати, наказати? Лицар сам знає все, і будь-який наказ для нього — утрата честі.

Така самосвідомість лицаря була гарно відома полководцям, державним діячам — світським і церковної.

Бачачи, що незламні вершники терплять поразки через свою гарячність і свавілля, вилітаючи в атаку розрізненими групами, і знаючи, що важка кіннота непереможна, коли навалюється всією масою, державна і церковна адміністрації вживали заходів, щоб навести хоч якийсь порядок. Адже до того ж лицарів було мало.

Наприклад, у всій Англії в 70-х рр. XIII ст. нараховувалося 2750 лицарів. У боях брало участь звичайно кілька десятків лицарів, і лише у великих боях вони обчислювалися сотнями, рідко перевалюючи за тисячу.

Зрозуміло, що цю мізерну кількість повноцінних бійців не можна бути розтрачувати, розпорошувати по дріб'язках. І тоді з кінця XI ст.

, під час хрестових походів, стали виникати духовно-лицарські ордени зі строгими статутами, що регламентують бойові дії.

Але самий міцний порядок був, зрозуміло, у бандах-загонах лицарів-найманців, які розвелися в XII-XIV ст., що пропонували свої послуги кому завгодно і грабували усіх підряд у мирний час. Саме для боротьби з цими бандами і були створені в XIV в.

французькими королями вперше в середньовічній Європі регулярні армії — маленькі, що складалися з різних пологів військ, де воїни служили за плату постійно. Треба сказати, що вся строгість лицарських військових розпорядків висихала в тих розділах, що трактували бойові дії.

Тобто строгість була, але вимоги були самими загальними: не залишати і не ламати лад, оборонятися при невдачі, а не відразу бігти. Не починати до перемоги грабувати табір супротивника.

Отже, як же воювала лицарська кіннота? Щоб зберегти лад до вирішального моменту сутичці, вона підходила до супротивника кроком, була «покійна і незворушна, під'їжджала не кваплячи, як якби хто-небудь їхав верхи, посадивши перед собою на сідло наречену», як писав один середньовічний автор.

І тільки під'їхавши до ворога зовсім близько, лицарі кидали коней у більш швидкий алюр. Повільне зближення мало ще і той зміст, що заощаджувало сили коня для вирішального кидка і сутички.

Мабуть, самою зручною побудовою був здавна придуманий для важкої кінноти «клин», «кабаняча голова», чи «свиня», як називали його російські дружинники, що любили, до речі, цю побудову нітрохи не менше своїх західних «колег».

«Кабаняча голова» мала вид колони, злегка звуженої попереду. Давно відомо, що кінноту водити в колонах дуже вигідно, тому що в цьому випадку найкраще зберігається сила її масованого, таранного удару.

Це не стільки бойова, скільки похідна побудова — коли «клин» врізається в ряди супротивника, воїни, що їдуть у задніх рядах, негайно «розливаються» у сторони, щоб кожен вершник не топтав передніх, але в повну міру виявив свої бойові якості, так само як і якості коня і зброї.

У «клина» була і ще одна перевага: фронт побудови був вузьким.

Справа в тім, що лицарі дуже любили боротися, але зовсім не хотіли вмирати — ні за сеньйора, ні за святу церкву. Вони повинні були і хотіли тільки перемагати. Цьому, власне, і служила їхня зброя. Цьому служив і «клин». Адже коли загін лицарів повільно, крок за кроком, наближався до ворога, він ставав чудовою мішенню для лучників супротивника.

Добре, якщо в того немає влучних лучників. А якщо є? Якщо в них до всього були відмінні далекобійні, могутні луки? Монголи при Лігниці й англійці при Крессі і Пуатьє саме з луків буквально розстріляли прекрасно захищених зброєю лицарів.

А при побудові «клином» перед ворожими стрільцями виявлялося тільки трохи вершників у самому надійному захисному спорядженні.

Так, лицарі вмирали дуже неохоче. Вони воліли бігти чи здаватися в полон у випадку невдачі. У європейських війнах гинуло їх дуже мало — одиниці, і лише в найбільших битвах, що вирішували долі країн, — кілька сотень.

І справа отут не тільки в збруї. Лицарі до XIII ст. відчули себе деяким всесвітнім орденом, кастою, для якої не важливі ніякі територіальні границі, ніяке підданство.

Адже границі увесь час мінялися, області переходили від одного короля до іншого, а лицарі сиділи в тих же замках, розмовляли між собою французькою мовою і всі, як один, вважалися слугами святої католицької церкви. І убивати побратима, хто б і відкіля б він ні був, ставало непристойним.

От здолати його — збити з коня, взяти в полон і, головне, одержати викуп — це перемога. А що користі від трупа? Війни перетворювалися в масові турніри. Але не перетворилися.

Не дозволили «грубі мужики» — селяни і городяни, що воювали в піхоті. Вони-то лицарям пощади не давали. Але ж і вони в боргу не залишалися — полонених не брали. А коли в XIV ст.

сформувалася боєздатна піхота, що бореться в щільному ладі, що не боїться кінних атак і з довгими алебардами сама кидалася в бій, лицарі оберталися у втечу при одному виді швейцарських «баталій» і гуситських візків, з жахом і збурюванням розповідаючи про незвичні криваві побоїща: адже у швейцарців, наприклад, під страхом смерті заборонялося брати полонених.

І коли лицарі теж стали все частіше застосовувати глибокі щільні побудови, так що загін перетворювався в залізного дикобраза, їх знову змела — тепер уже назавжди — піхота, озброєна вогнепальною зброєю.

Література

  1. Українська та зарубіжна культура. Підручник. – К., 2001.
  2. Українська велика енциклопедія. – К., 2000.

03.07.2012

Источник: http://osvita.ua/vnz/reports/world_history/30569/

Лицар у блискучих обладунках

У глибині душі кожного чоловіка живе герой або лицар у блискучих обладунках, понад усе прагне домогтися успіху на ниві служіння дамі свого серця і захисту її. Довіра активізує цю благородну частина його натури. Він стає більш турботливим. Не відчуваючи ж довіри, чоловік поступово втрачає свої жвавість, енергію і врешті-решт зовсім перестане проявляти турботу.

Уявіть собі лицаря в сяючих обладунках, який повільно і понуро їде на своєму коні по безлюдній місцевості. Раптом до його вух долітають жіночі крики і голосіння.

Лицар миттєво оживає, встромляє в скакуна шпори і спрямовується до виднеющемуся далеко замку. Доскакав, він знаходить дракона, намагається полонить прекрасну принцесу.

Лицар вихоплює меч, що вбиває дракона, і принцеса радісно дякує спасителя.

Потім відчиняються ворота, і сім'я принцеси, а з нею і всі піддані вітають і славлять героя і запрошують залишитися в їх місті. Лицар і принцеса, природно, закохуються одне в одного.

Місяць благородний лицар знову вирушив у похід. На зворотному шляху, наближаючись до замку, він чує, як його кохана кличе на допомогу: інший дракон напав на замок. Лицар пускає коня щодуху, а доскакав, вихоплює меч і вже готовий убити чудовисько.

Але перш ніж він встигає зробити це, принцеса кричить йому з вікна:

— Не користуйся мечем, візьми краще ось цей аркан! Від нього більше користі.

Вона кидає йому аркан і знаками показує, як з ним звертатися. Лицар з деякими коливаннями слід вказівок коханої. Він накидає аркан на шию дракона і туго затягує петлю. Ворог переможений, всі раді і щасливі.

Однак під час святкового обіду лицаря не покидає відчуття, що він не зробив нічого героїчного. Адже він скористався арканом принцеси, а не власним мечем, тому, на його погляд, не заслужив захоплення і довіри жителів міста. Після бенкету чоловік виглядає дещо пригніченим і забуває начистити до блиску свої обладунки.

Проходить ще один місяць, і лицар збирається у черговий похід. Коли, вже верхи на своєму скакуні, з мечем на боці, він готовий відправитися на пошуки нових подвигів, принцеса радить йому бути обережним і захопити з собою аркан.

Закінчивши всі справи і під'їжджаючи до замку, лицар бачить, що ще один дракон намагається напасти на нього.

Він вихоплює меч, але піднята було рука вже опускається: а може бути, краще скористатися арканом? Коливання його триває не довше секунди, але дракон встигає видихнути струмінь полум'я і обпалити йому праву руку. Ошелешений лицар піднімає очі і бачить, що принцеса махає йому з вікна замку:

— Кинь ти цей аркан, спробуй краще отрута!

І кидає йому флакончик. Лицар примудряється закинути його в пащу дракона, той издыхает, і все знову щасливі. А лицар соромно.

Проходить ще місяць, і лицар знову збирається в дорогу. Коли він, з мечем біля пояса, сідає на коня, принцеса нагадує йому: «Будь обережний, не забудь аркан і отрута». Йому вже сумно від її підказок, але він все ж слухається.

По дорозі назад лицар знову чує жіночі крики. Він кидається на виручку; його пригнічений настрій як рукою зняло, він сповнений енергії і віри в себе. Але, готовий убити дракона і вже взявшись за рукоятку меча, раптом, як і в минулий раз, починає сумніватися: «Що пустити в діло — меч, аркан чи отрута? Що порадила б принцеса?»

Його сумнів триває лише мить. Потім згадав, яким він був до зустрічі з принцесою, маючи при собі лише вірний меч. І — геть все зайве! Лицар отшвыривает геть аркан, флакончик з отрутою і оголює меч. Переможений Дракон, жителі міста радіють.

Лицар у блискучих обладунках більше не повернувся до своєї принцесі. Він зажив цілком щасливо на новому місці. В кінці кінців навіть одружився, але перш впевнився, що його нова кохана і поняття не має про існування арканов і отрут.

У кожному чоловікові живе лицар у блискучих обладунках. Пам'ятаєте цю метафору: вона не дасть вам забути про те, які першочергові потреби чоловіка. Хоча іноді він і здатний оцінити ваші допомогу і турботу, їх надлишок позбавить його впевненості в собі або зовсім відверне від вас.

Источник: http://psychologis.com.ua/rycar_v_sverkayuschih_dospehah.htm

Легендарний лицар

Творче завдання: доповнити переказ власними мірку­ваннями про роль козацтва в історії Європи.

Із покоління в покоління передавали в народі перекази про Івана Сірка.

Сірко був зовсім неписьменний, але мав великий природ­ний дар полководця. Друзі й вороги були про нього однієї дум­ки: Сірко — людина рідкісного військового обдаровання й по­кликання.

Усе своє свідоме життя Сірко провів на війні і, як справж­ній патріот, присвятив його боротьбі з ворогами своєї вітчизни. Він із великою мужністю визволяв із неволі всіх, кого спіткала гірка доля, чи то був росіянин, чи українець, поляк чи лито­вець.

За своє військове життя Сірко брав участь у 55 битвах і за­вжди, за винятком однієї, виходив переможцем.

Тут хотілося хоч би коротко розповісти про те, як Сірко штурмував Дюнкерк.

Десь опівночі місто розбудила гарматна стрілянина. По бруківці вузеньких середньовічних вуличок лунко вицокува­ли кінські підкови. Поміж будинками бігли химерні іноземці в широких червоних, синіх, зелених шароварах та жупанах. Розмахуючи кривими шаблюками, вони полонили іспанських військових, однак цивільного люду не чіпали. Так у жовтні 1645 року запорозькі козаки захопили фортецю Дюнкерк.

Справа в тому, що п’ятитисячна іспанська залога Дюнкер­ка весь час чинила нечуване свавілля на суші й на морі. Вій­ськові кораблі іспанців нападали на французькі й голландські торговельні судна.

Нідерланди, стаючи могутньою морською де­ржавою, боролися за свою незалежність. Та навіть об’єднавши сили з Англією і Францією, не зразу спромоглися вигнати ко­лонізаторів.

Тоді Франція запросила на підмогу запорозьких козаків на чолі з Сірком.

Дослідники зазначали, що в березні 1645 року Хмельниць­кий, Сірко і Солтенко через порт Гданська морем відпливли до Франції, де й підписали угоду.

Французьке командування взя­ло 1800 піших козаків і 800 кінних, зобов’язавшись платити по 12 талярів на озброєного козака та по 120 талярів полков­никам і сотникам. Запорожці дістали право виступити своїми окремими з’єднаннями.

До їхньої стратегії й тактики францу­зи погодилися не втручатися. Важливим об’єктом штурму було визначено фортецю Дюнкерк.

Система оборонних споруд Дюнкерка робила його на той час неприступним із суходолу. Ось чому Сірко удався до хит­рощів. За його наказом козаки рушили в обхід фортеці.

Не­вдовзі за містом запалали вітряки, освітлюючи театр воєнних дій. Захопивши судна нічного патруля, Сірко зі своїми коза­ками проплив у місто повз буй із ліхтарем, мол і грізну лоц­манську башту.

А французький фронт стояв тоді аж за сімде­сят миль від Дюнкерка.

Кажуть, що французьке командування було невдоволене «самоуправством» запорожців. Сірка звинувачували в тому, що він порушив правила ведення війни, усталені в Європі ще з часів Александра Македонського. Проте це не завадило су­часникам гідно оцінити героїзм і військову майстерність ко­заків.

На французькому березі Ла-Маншу було поставлено пог­руддя Івана Сірка.

(398 сл.)                                                                (За І. Шаповалом)

Источник: http://ukrtvory.pp.ua/lehendarnyj-lytsar/

Ссылка на основную публикацию