Костянтинович чи константинович як правильно?

Покликання – Лікар (до 130-річчя В.К.Константиновича)

17 січня 2018 р. виповнюється 130 років з дня народження Володимира Костянтиновича Константиновича. Кременчужанам старшого покоління добре відоме це ім’я. З 1916 року і до кінця своїх днів він працював лікарем у військовому госпіталі, потім в першій лікарні у Кременчуці, викладачем в медучилищі.

А в роки окупації, очолюючи першу міську лікарню, він допомагав рятувати військовополонених. Зі своєю дружиною, Наталією Петрівною, добився дозволу в окупаційної влади на відкриття пункту Червоного Хреста для допомоги військовополоненим.

Сьогодні ми знайомимо читачів з кількома сторінками життя цього видатного лікаря і незвичайної людини.

Народився Володимир Костянтинович Константинович в містечку Ярцево Духовщинського повіту Смоленської губернії. Його батько, поляк Сигізмунд Константинович, був висланий з Польщі, як учасник повстання за незалежність Польщі в 1870 році. Дружина в заслання їхати з чоловіком не захотіла.

Тому він, виїжджаючи з Польщі, порвав всі зв’язки і з дружиною, і з батьками-шляхтичами та всією ріднею. Десь в 1880 році Сигізмунд одружився з Єфросинією Лаврентіївною, для чого йому довелося прийняти православну віру. При цьому йому дали ім’я Костянтина. Працював він керуючим маєтком і винокурного заводу купців Мігульських в Ярцево Смоленської губернії.

Через рік у них народилася донька Ольга, а в 1888 – син Володимир. 

Володя з дитинства захоплювався рибалкою і дуже любив птахів. Батько навіть виділив йому окрему кімнату, в центрі якої стояло сухе дерево, а з боків висіли клітки, з яких пташки, звикнувши, з часом вилітали, вільно літали по кімнаті і сідали на це дерево.

Всю зиму з раннього ранку до заходу сонця кімната була сповнена співом і щебетом чижиків, щиглів, малинівок. Володя з любов’ю доглядав за ними, а весною випускав на волю. Проте багато з них ще довго залітали до цієї кімнати, де звикли взимку їсти, де їх любили.

 

Взагалі, в сім’ї дуже любили тварин. Батько тримав собак, у мами були кошенята, а Володя часто приносив додому то знайдене в лісі зайченятко, то лисеня, то галченя, що випало з гнізда, і вони довго жили у нього. Так продовжувалося, поки він не закінчив у 1899 році початкове залізничне училище і поступив у Смоленську 8-класну чоловічу класичну гімназію.

Навчання в гімназії було платним – 100 рублів на рік. Гімназисти мали придбавати підручники, письмові приладдя, ранець і гімназичну форму.

Щоб мати уявлення, які знання отримували тоді гімназисти, варто відзначити мінімум знань для вступу до першого класу гімназії: «Закон Божий – знання основних молитов; вільне читання і письмо з російської мови; вміння читати і писати французькою та німецькою мовами; знання нумерації і чотирьох арифметичних дій». 

Крім вступних екзаменів, учні гімназії складали щорічні іспити. Навчатися в гімназії було нелегко.

Про це свідчить перелік предметів, що вивчали юні гімназисти: алгебра, геометрія, тригонометрія, стародавня історія і міфологія, географія, філософія, латинська, німецька, французька мови, фізика, малювання, загальна статистика, естетика і риторика, основи сільського господарства і лісництва, право природне, право народне, технологія і наука про торгівлю, політична економія. Крім обов’язкових предметів рекомендувалися додаткові, корисні для юнацтва. До них відносилися гімнастика, музика, танці, фехтування …

Випускникам видавалися атестати, що давали право на вступ до університету без додаткових екзаменів (!) або на цивільну службу чиновником 14-го розряду (колезький регістратор).

Володі було лише 11 років, коли він залишився сам у Смоленську. Він дуже сумував за домівкою і з нетерпінням чекав свят і канікул, коли його забирали додому. У п’ятому класі він, як і багато його товаришів, почав цікавитися політикою, брати участь у сходках, читав нелегальну літературу.

В 1905 року вступив до соціал-демократичної робітничої партії. В березні 1906 році був заарештований жандармським управлінням за підозрою в замаху на життя смоленського губернатора і ув’язнений в каторжну тюрму. Оскільки доказів проти Володі не було, в травні його звільнили.

В цьому ж році помирає його батько. Сестра Оля винаймає дешеву квартиру і перевозить до себе матір. З ними почав жити й Володя. Проте на невеличку пенсію матері та платню сестри прожити було неможливо.

Тому Володя починає заробляти уроками – готував декількох малолітніх нащадків багатих сімей до вступу в гімназію і займався з гімназистами латинню.

Тоді ж він знайомиться з Наталією Будріною, а згодом стає репетитором з латині її брата, Дмитра. До Нового, 1908 року, Володя вже був своїм в сім’ї Будріних. Як тільки Володі виповнився 21 рік, 21 січня 1909 року вони з Наталією обвінчалися. Володя поступає на медичний факультет Московського університету.

Весною 1909 року Наталія складає екзамени на атестат зрілості і в кінці літа разом з Володею їде до Москви, де вступає на медичний факультет московських Вищих жіночих Бестужевських курсів. Вони винайняли кімнату на Сретенці і зажили дуже щасливо. Правда, матеріально їм було важкувато.

Тому Володимир й тут прагнув підробляти уроками, а потім став на час літніх канікул виїжджати на епідемії холери та чуми в Поволжя чи Україну.

В Москві в молодої сім’ї Константиновичів з’явилося багато друзів серед студентів, які також захоплювалися музикою, театром. Володя був членом Смоленсько-В’яземського земляцтва, а потім і очолив його.

Казначеєм у нього був відомий пізніше режисер Євген Вахтангов, з яким вони були друзями. Разом вони організовували благодійні концерти на користь бідних студентів земляцтва і запрошували на них відомих артистів.

Охоче відгукувалися на прохання студентів і співали на цих концертах Нежданова, Собінов.

Крім лекцій на медичному факультеті, Володя з Наталею часто ходили на лекції відомого історика Ключевського.

Улюбленим студентським святом тих років був Тетянин день, коли студентам дозволялось веселитися, як їм хотілося, і навіть критикувати професорів та існуючий лад.

Студентів, які занадто розбушувалися, городові розвозили по домівках. На честь цього свята Володимир назвав доньку Тетяною.

В 1912 році Володя вийшов з членів соціал-демократичної робітничої партії. Багато часу він приділяє земляцтву. Додається і сімейних клопотів – у молодят народився син Борис.

Володимир, як і раніше, влітку їздить на боротьбу з епідеміями. Після тривалої хвороби йому доводиться посилено навчатися, щоб надолужити пропущене. Багато часу займає робота в клініках, анатомічці.

Йому хочеться спеціалізуватися по кардіології, але подобається й хірургія. 

Наступає весна 1914 року. Наближається до закінчення навчання в університеті. Наближається також перша світова війна. В травні 1914 року Володимира посилають вже в якості лікаря на епідемію черевного тифу і скарлатини.

Повертається він тільки до початку випускних екзаменів, після яких повинен їхати за місцем призначення дільничним земським лікарем в Смоленську губернію.

Щоб встигнути до від’їзду побачитися з сином в Петербурзі, Володимир за один день здає тринадцять екзаменів у різних клініках Москви!

Працювати в земській лікарні Володимиру довелося недовго. Почалася Перша світова війна і його призивають в армію. Він отримав призначення лікарем 292 Малоархангельського полку 75 дивізії. В 1915 році за бої у Східній Пруссії був нагороджений орденом святого Станіслава з мечем і бантами. В кінці 1915 року його призначили ординатором в 294 польовий госпіталь у Галичині.

В червні 1916 року госпіталь перевели до Кременчука. З цього часу його життя було пов’язане з нашим містом. З 1919 по 1922 рік він був завідуючим хірургічним відділенням і виконуючим обов’язки головного лікаря, потім – заступником головного лікаря по медичній частині військового госпіталю.

В 1926 році після демобілізації був призначений завідуючим ЛОР-відділенням першої міської лікарні. 

З початком Великої Вітчизняної війни Володимир Костянтинович очолив першу міську лікарню. Хворі і поранені прибували, тож необхідно було добувати продукти, медикаменти. Під час окупації міста лікарня продовжувала працювати. Тільки перетворилася вона на підпільний госпіталь для військовополонених. Про це розповідається у коротенькому відеосюжеті.

  • Владимир Константинович с сыном Борисом
  • Кременчуг — Владимир Константинович
  • Владимир Константинович с сыном Борисом
  • Мед персонал кременчугского военного госпиталя 1924 год
  • Богаевский О.Т. в Кременчуге 1925 год
  • Удачная охота Бориса Владимировича Константинович
  • Делегаты научной конференции 1930-е
  • Татьяна Константинович — декабрь 1941 года
  • Кременчуг — Встреча отца и сына после Войны
Читайте также:  Озабоченный или озабоченый как правильно?

Працівники музею неодноразово порушували питання про встановлення меморіальної дошки лікарю В.Константиновичу. Пропонували і під час масового перейменування міських топонімів присвоїти одній з «декомунізованих» вулиць ім’я цієї чудової людини, але… 

Мабуть, ще не прийшов час. Почекаємо. Аби лиш не забули!

Ст. науковий співробітник музею Н.М.Юшко

Источник: https://okrain.net.ua/article/read/prizvanie-vrach-k-130-letiyu-v-k-konstantinovicha.html

Микола Костянтинович Реріх. 65-ті роковини з дня смерті

Вже 65 років немає з нами російського художника Миколи Костянтиновича Реріха, унікальної особистості, людини світового масштабу — всесвітньовідомого громадського діяча, Академіка живопису, – його творча спадщина більше 7 тисяч картин розсіяні по усьому світу, філософа, безпрецедентного мандрівника і вченого, дослідника в багатьох наукових сферах,- це і археологія, географія, картографія, ботаніка і багатьох інших. Залишив після себе незліченні літературні твори: книги, нариси, статті, щоденники. Сьогодні, відзначаючи цю дату, віддамо данину пам’яті і поваги прекрасній, багатогранно обдарованій людині, коротко нагадавши основні віхи його життя.

Микола Реріх народився в 1874 році в Петербурзі у сім’ї нотаріуса. Там же закінчив гімназію, а потім юридичний факультет університету і паралельно Академію мистецтв у класі українського професора Архипа Куїнджі, котру закінчив у 1897р.

Микола Реріх у юному віці перебував під впливом таких видатних українців свого часу, як Шевченко, Гоголь, Куїнджі, Костомаров.

Ось що розповів найстарший син Реріхів, Юрій, під час перебування у Києві в січні 1959 року: «Кобзар» належав до улюблених книжок батька і часто читався в сімейному колі Реріхів. Батько впродовж всього життя дуже любив Шевченка”. І Індію вперше ознайомив з Кобзарем саме Микола Реріх.

Він багато подорожував і захоплювався Україною, її мовою і культурою. «Я не знаю таких співучих і музикальних народів, як український і прибалтійський» — писав він на схилі життя.

Олена і Микола Реріхи в молодості

У 1899 р М.Реріх знайомиться з Оленою Іванівною Шапошніковою, що стала для нього вірною супутницею і духовним соратником на все подальше життя. Єдність поглядів і глибока взаємна симпатія дуже швидко переросли в сильні почуття, і в жовтні 1901 року молоді люди одружилися.

Все своє життя вони пройдуть пліч-опліч, творчо і духовно доповнюючи один одного. Олена Іванівна розділить всі прагнення і починання Миколи Костянтиновича. У 1902 р. у них народиться син Юрій, майбутній вчений-сходознавець, а в 1904 р.

– Святослав, який обере ту ж дорогу, що й батько.

Сини.

У 1900 році Реріх в Парижі, де продовжує роботу над «Слов’янською серією», використовуючи досвід нових французьких художників, опановує колір і малюнок в живописі. У Парижі написано ним ряд картин.

М.Реріх Гості

Гімалаї. Рожеві гори.

Благословенна душа Рамакришни

У 1903 – 1904 рр. М.К. Реріх і О.І Реріх подорожують по староруських містах. Вони побували більш ніж у 40 містах, відомих своїми древніми пам’ятниками. Метою цієї «поїздки по старовині» було вивчення коренів староруської культури. В цей час за ескізами Реріха виконано дві мозаїки, в селі Пархомівка, а також для Троїцького собору нашої Почаївської Лаври:

Церква Покрови Богородиці і Почаївська Лавра

Село Пархомівка Київська область з 1906 р.

Як бачимо, Микола Реріх прикипів серцем до України-неньки і його праця, уподобання, подорожі тісно пов’язані з нею. Багатогранний талант Реріха яскраво проявився також в його роботах для багатьох театральних постановок. У 1909р обирається Академіком Російської Академії Мистецтв.

З 1915 р. веде активну роботу по охороні і захисту культурних, історичних, наукових пам’яток. У 1929 р. за поданням Миколи Реріха розроблений проект Пакту Охорони пам’яток культури.

1916 р. — лікується у Фінляндії за порадою лікарів від легеневої хвороби, де й вимушений був залишитися. Розпочалася російська революція і кордони виявилися закритими, але фатум його не покинув, поступають один за одним запрошення: оформлення Лондонської Опери, виставки по Скандинавії.

Далі — Європа, з мистецтвом Миколи Реріха знайомиться Париж, Венеція, Берлін, Рим, Брюсель, Лондон. У Лондоні вони з Оленою Іванівною зустрічають духовного Вчителя Морія, котрий справив на них величезне враження. Образ Вчителя став для М.

Реріха внутрішнім духовним центром, котрому митець посвятив не одну роботу, переважно оформлену і пов’язану з ликом Сергія Родонежського.

М. Реріх приймає запрошення на поїздки з виставками по 30-ти містах США, де був дуже тепло прийнятий і визнаний провидцем, Гуру.

Спонсорують будівництво в Нью-Йорку Музею творчості митця, який зайняв два нижні поверхи гігантської будівлі.
Вони з дружиною вступають в «Товариство Агні-Йоги», засноване О. П. Блаватською в 1875 р.

, для поширення навчання «Живої Етики», покликаного морально вдосконалити Людство. Далі далека, важка дорога в Індію.

В 1923 Микола Реріх з сім’єю здійснює безприциндентну Трансгімалайську експедицію з метою історичного й топографічного вивчення Азії, пройшовши через важкодоступні райони Індії, Монголії,Тибету (двічі).

Часто вперше були відмічені на картах десятки нових гірських вершин і перевалів, відкриті археологічні пам’ятники, знайдені рідкісні манускрипти, зокрема, відносно перебування Ісуса в Індії, котрі зберігалися в таємниці.

Був зібраний величезний науковий матеріал, написані книги («Серце Азії», «Алтай – Гімалаї»), створені близько п’ятисот картин, на яких художник зобразив особливий і дивовижний світ, світ високої неповторної краси.

В майбутньому в честь Миколи Реріха, сім’ї Реріхів було названо багато географічних одиниць, в т.ч. гірські вершини, льодовики і, навіть, планету, які увіковічнили ім’я “Реріх”, їх достойне життя і працю.

Постійною резиденцією Реріхів в Індії стає з 1929р в долині Кулу, Інститут Гімалайських досліджень, Інститут “Урусваті” – від санскритського слова, що означає «ранкову зорю».

В честь Блаватської, швидше за все, саме так називали її Вчителі, або скорочено “Ур”.

Всі спроби повернутися на батьківщину були невдалі: 40-ві, воєнні роки, відмова Радянського Союзу у візі… А, 13 грудня 1947 року Миколи Костянтиновича не стало.

М.К. Реріх входив у плеяду тих небагатьох мислителів XX століття, які глибоко розуміли істинне значення Культури, її визначну роль у розвитку Людства. Відомий вислів Достоєвського “Краса врятує світ” М. Реріх перефразував по-своєму “Усвідомлення краси врятує світ”.

«Культура опирається на Красу і Знання», – писав він. Про це говориться і в книгах Живої Етики, безпосередню участь у створенні яких брали Реріхи. Олена Іванівна записувала, а Микола Костянтинович увічнював космічні ідеї Живої Етики в прекрасних художніх образах.

Одна з малих планет, не астероїд, як дехто вважає, у Сонячній системі, названа на честь сім’ї Реріхів. І була відкрита 15.10.1969 р – планета «Реріх», – це міжнародне визнання творчості і видатних досягнень Реріхів.

Музей М.Реріха в США, 2а нижні поверхи

Інформація підготовлена за матеріалами: Міжнародного Центру Реріхів Центр-Музей імені М.К.Реріха, Інтернету

Пані Марта.

P. S. Духи віщують: А ще цей великий чоловік, художник, письменник, мислитель володів неперевершеним шармом та діяв на душі оточуючих людей так само піднесено, як вишукані парфуми, такі як, діють на наш нюх.

Источник: http://waking-up.org/mystectvo/mikola-kostyantinovich-rerih-65-ti-rokovini-z-dnya-smerti/?lang=uk

Повідомлення на тему: 1 Костанді Киріак Костянтинович

життя ;

творчість ;

План :

1сторінкаЗміст ;

2 сторінка План ;

3-4 сторінкиКостанді Киріак Костянтинович

— життя ;

5-6 сторінкиКостанді Киріак Костянтинович

— творчість;

7 сторінкаВисновок .

2

Костанді Киріак Костянтинович

-життя:

Киріа́к Костянти́нович Коста́нді (21 вересня (3 жовтня) 1852, Нова Дофінівка, Херсонська губернія, Російська імперія (тепер Комінтернівський район, Одеська область, Україна) — 31 жовтня 1921, Одеса, Українська РСР) — український художник грецького походження. Академік Петербурзької академії мистецтв (1907).

9 років від народження він залишився без батька, працював в’язня в бакалійній лавці і винному льосі в Одесі.

Читайте также:  Надеваться или надеватся как правильно?

Місце смерті : Одеса, Українська РСР

Національність : українець

Роки творчості :1907–1921

У 1907 р. він був обраний членом Петербурзької Академії Мистецтв.

З 1868 року служив ретушером у фотомайстерні

З 1917 р. був директором Одеського міського музею.

Велика частина його життя і роботи пов’язана з Одесою.

Навчався 1870—1874 в Одеській рисувальній школі.

Закінчив 1882 Петербурзьку академію мистецтв (був учнем Михайла Клодта).

Член товариства передвижників від 1897.

Член-засновник Товариства південноросійських художників, 1902—1921 — його голова.

Після його смерті деякий час (1922—1929) це було товариства імені Костанді.

Був одним із засновників Одеського музею мистецтв (1898—1899) та його директором від 1917.

Від 1885 — викладач Одеського художнього училища.

Серед учнів Ісак Бродський, Митрофан Греков, Олексій Шовкуненко, Іван Шульга.

Дата смерті : 31 жовтня 1921 (69 років)

3

Пам’ятник Кіріаку Костанді встановлено у 2010 році

4

Костанді Киріак Костянтинович

— творчість:

Костанді створив картини побутового жанру, зображував побутові мотиви на пейзажному тлі, здебільшого Одеси та її околиць, малював пейзажі, писав також портрети. Хоча й не був представником імпресіонізму, але використовував у своїй творчості його формально-пластичні риси.

Напрямок: реалізм

Жанр: жанрова картина

. У 1870 році безкоштовно займався в художній школі Одеського товариства У своїй автобіографії сам Кіріак Костанді писав: «Через найдобрішої Бертрана і грецького консула Ів.

Вучина я був представлений Айвазовському, який схвально відгукнувся про моїх роботах, чим і вплинув на Ів. Вучину, котрий мені початкову матеріальну підтримку». В числі своїх перших вчителів Костанді також згадував Іоріні, Бауера і Мальмана.

Користувався також порадами І.Крамського і А.Куїнджі, з якими зблизився в Петербурзі.

У 1885 році повернувся в Одесу. Був запрошений викладачем в Одеську малювальну школу, де пропрацював до кінця життя. У 1887 році побував у ряді країн Західної Європи, випробувавши глибоке вплив французьких імпресіоністів. Був членом «Товариства передвижників» (з 1897), а також одним із засновників близького останнім «Товариства південноросійських художників» (з 1890).

У 1892-1919 рр. обіймав посаду голови цього об’єднання; з 1897 року член «товариства південноросійських художніх виставок». У 1910 році в Одесі широко відзначалося 25-річчя художньої і педагогічної діяльності майстра.

У 1916 році за ініціативою Одеського товариства красних мистецтв і Товариства південноросійських художників він був призначений директором Міського музею витончених мистецтв (нині Одеський художній музей).

Жанрові картини Костанді відобразили характерний для цього часу «розпад» великих мальовничих сцен на ліричні етюди настрою – («У хворого товариша», 1884, Третьяковська галерея; «В люди», 1885; «Пізні сутінки» («Баба з коровою»), 1893; «Рання весна», 1896; всі три роботи – Музей українського мистецтва, Київ; «Пастушок»; «Хлопчик з гусьми», 1918; «Вечір»; «Скрипаль», 1919; обидві картини – Художній музей, Одеса). Популярність художнику принесли камерні живописні твори, в яких він оспівав поетичну красу природи півдня, околиць Одеси. Характерна особливість творчості художника – відчуття єдності природи і людини. Ряд робіт Костанді був подарований музею родиною художника в 1926 році, через п’ять років після його .

Після революції працював експертом місцевої комісії з охорони пам’яток старовини, брав участь у реорганізації училища і Музею образотворчих мистецтв.

Помер Костанді в Одесі 31 жовтня 1921 року. У 1922 році учні та друзі покійного художника заснували Товариство імені К. Костанді .

5

6

Высновок

Киріак Костянтинович – наша мистецька совість, його вплив у місцевому товаристві художників благотворно, життєво, і мені здається, в нашому середовищі немає митця, який би так чи інакше не рахувався з його думкою; закінчуючи картину, кожен з нас неодмінно подумає про те, що скаже Костанді, коли побачить його твір, засудить або схвалить?

К. Костанді прекрасний приклад того, як треба ставитися до життя серед негараздів і образливо міщанської життя.

Він спокійно йде своїм многотрудным шляхом, віддаючи себе людям, не думаючи ні про яку відплату за свою справу, і якщо йому інший раз мріється слава, то не ефемерна слава вулиці, а слава старих майстрів…

Серед нескінченних художників нашого лихоліття, що розмножуються, як тільки можуть розмножуватися організми нижчої організації, серед художників нової формації, нового холодного, трафаретного мистецтва, фігура Киріака Костанді виділяється надзвичайно яскраво, як докір, як нагадування про забуту вірі, любові до природи, про справжнє ставлення до мистецтва…»

7

Источник: http://kursak.net/povidomlennya-na-temu-1-kostandi-kiriak-kostyantinovich/

История Полтавы

Подробности 27134

— Зеров Николай Константинович — (14/26.04.1890, Зіньків — 03.11.1937, Соловки) — літературознавець, критик, поет, перекладач.

Народився у сім'ї вчителя, пізніше інспектора народних шкіл. Навчався в Зіньківському повітовому училищі, Охтирській і Київській 1-й гімназіях та на історико-філологічному факультеті Київського університету Св. Володимира (1908—1912 pp.). По закінченню студій вчителював у Златополі (1912—1917 рр.

) та Баришівці (1917—1920 pp.), викладав у Київському архітектурному інституті (1918—1920 pp.), редагував бібліографічний журнал «Книгар» (1919—1920 pp.). З 1923 p. — професор української літератури Київського інституту народної освіти. У 1928—1929 рр. приїздив на Полтавщину, де зустрічався з письменниками Г. Майфетом, П.

Ванченком, О. Ковінькою.

Літературну діяльність розпочав у 1912 p. Друкувався в часописах «Літературно-науковий вісник», «Життя і Революція», «Червоний Шлях», «Зоря». Належав до київських неокласиків. Відстоював автономізм мистецтва.

Вбачаючи в насаджуваній на Україні радянській культурі новий різновид провінційної залежності від Москви, висунув гасло європеїзму та звернення до античних першоджерел. Поетичним творам М. Зерова притаманна висока культура художнього мислення, інтелектуальна напруга, тонкий естетичний смак.

Під оболонкою його досконалих сонетів та олександрійських віршів, заглиблених у минувшину, не згасав гострий пульс сучасності. Проте елітарна лірика поета-вченого була проголошена «буржуазною» і викорчувана з пролетарською нещадністю. У 1935 p. М.

Зеров був заарештований, звинувачений у керівництві українською контрреволюційною націоналістичною організацією і засуджений на 10-літнє ув'язнення в Соловецькому таборі смерті, де й загинув.

Твори: збірки поезій і переклади — «Антологія римської поезії» (1920 p.), «Камена» (1924 p., 2-е вид.: 1943 p.), переклад «Мазепи» Ю. Словацького (1925 p.), «Sonnetarium» (1948 p.), «Catalepton» (1952 p.), «Corollarium» (1958 p.); історико-літературні розвідки — «Нове українське письменство» (1924 р.), «До джерел» (1926 p.), «Від Куліша до Винниченка (1928 p.)».

народився 26 квітня 1890 р. у повітовому місті Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім'ї вчителя місцевої двокласної школи. (Мати, Марія Яківна, походила з козацького роду Яреськів із-під Диканьки).

По закінченню Зіньківської школи, де його однокласником був славетний у майбутньому гуморист Остап Вишня, Зеров учився в Охтирській та Першій київській гімназії.

В 1908 — 1914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету.

1912 р. з'являються друком перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада». 1914 — 1917 рр.— він викладач латини в Златопільській гімназії. З 1917 р. Зеров учителює з Другій київській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, з 1919 р. працює професором Київського архітектурного інституту, а з осені 1923 р. він професор Київського інституту народної освіти.

Микола Зеров справедливо вважається лідером «неокласиків» — групи поетів, перекладачів, літературознавців і критиків, до якої зараховують також О. Бургардта, М. Драй-Хмару, М. Рильського і П. Филиповича.

Хоча вони формально не утворювали окре-мішньої літературної організації, їхня спільність — у високих естетичних критеріях, що полягали в пріоритеті загальнолюдських цінностей у мистецтві. У своїй оригінальній поетичній творчості Зеров віддав перевагу сонетам і александрійським віршам, які вирізнялися досконалістю форми і глибинним філософським проникненням у буття.

Як перекладач він здійснив багато в чому неперевершені й на сьогодні інтерпретації античної спадщини, французьких «парнасців», а також творів багатьох інших класичних поетів.

Зеров-критик брав активну участь у так званій літературній дискусії 1925—1928 років, підтримавши і теоретично обгрунтувавши позицію М. Хвильового.

Йому також належить значна кількість змістовних досліджень з історії української літератури.

Окремими виданнями на Україні вийшли книжки «Антологія римської поезії» (1920), «Камена», «Леся Українка», «Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929).

Літературна творчість М. Зерова постійно супроводжувалася злісними нападками вульгарно-соціологічної критики, а з кінця 20-х років почалося справжнє політичне цькування письменника. 1930 р.

Читайте также:  В гоа или на гоа как правильно?

його допитували на суді як свідка у так званому «процесі СВУ». А в ніч із 27-го на 28 квітня 1935 р. він був заарештований під Москвою на станції Пушкіно. 20 травня його відпроваджено до Києва для слідства.

Звинувачення: керівництво контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.

Після певних «тасувань» «групу Зерова» остаточно було визначено в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко.

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1 —4 лютого 1936 р. без участі звинувачення й захисту розглянув судову справу № 0019—1936. М.

Зерову інкримінувалося керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і, згідно з тодішніми статтями Кримінального кодексу УРСР, трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна.

Цікава довідка у висновках по реабілітації М.

Зерова: «Проверкой установлено, что бывший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бывший сотрудник НКВД Литман за фальсификацию следственных материалов из органов госбезопасности уволен по фактам, дискредитирующим звание офицера».

Отже, як насмішка звучало зізнання М. Зерова на суді: «С моей сторони был только один раз сделан призыв к террору — в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского». Йдеться тут про читання Зеровим вірша П. Куліша «До кобзи» на квартирі Рильського 26 грудня 1935 р.

, де два «неокласики» і молодий письменник Сергій Жигалко пом'янули розстріляних по звинуваченню в приналежності до міфічного «об'єднання українських націоналістів» О. Близька, К. Буревія, Д. Фаль-ківського, Г. Косинку та ін. Правда, випадком (випадком?) зайшов саме в цей час до Рильського і «представник газети «Пролетарська правда», присутність якого кілька разів згадувалася під час судового розгляду, але ні прізвища його не називалося, ні самого чомусь не допитувано, бодай як свідка, під час слідства…

На початку червня 1936 р. етап із засудженими у справі цієї «банди» прибув на Соловки. У короткі хвилини вільного часу Зеров повністю віддавався улюбленій справі — перекладу. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія (рукопис цього перекладу пропав або знищений).

Без будь-яких додаткових підстав і пояснень «справа Зерова та ін.» була нагально переглянута «особливою трійкою» УНКВС по Ленінградській області 9 жовтня 1937 р. Як наслідок — Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання — розстріл. Усі вони полягли 3 листопада 1937 р.

Рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового трибуналу КВО від 1—4 лютого 1936 р. і постанова «особливої трійки» УНКВС по Ленінградській обл. від 9 жовтня 1937 р. скасовані, справа припинена «за відсутністю складу злочину».

Микола Зеров реабілітований посмертно.

Источник: http://www.histpol.pl.ua/ru/novosti?id=1923

Зеров Микола Костянтинович

Визначний літературознавець пореволюцінної України, блискучий і відважний критик та полеміст, лідер славетної плеяди поетів, званої “неоклясиками”, першорядний майстер сонетної форми і незрівнянний перекладач античної поезії. Народився 26 квітня 1890 року у місті Зіньків на Полтавщині.

Батько його Кость був учителем, також займав посади в системі народної освіти. Микола Зеров учився в Охтирській гімназїї до 1903, середню освіту завершив 1908 року в київській гімназії. Закінчив з добрим успіхом історико-філологічний факультет Київського університету.

До 1917 року вчителював у Злотопільській, а з 1917 – в 2 Київській гімназії. Водночас бере активну участь в українському літературному житті, що вийшло з підпілля в революції 1917, виступає як критик, редагує зразково бібліографічний журнал “Книгар” (1919 – 1920).

Упродовж 1920-их років був професором літератури в Київському університеті, співробітником Академії наук, редактором багатьох книжкових видань.

Друкуватися почав 1912 в журналі “Світло”, з 1913 року був співробітником газети “Рада”. З першими поезіями (переклади) виступив 1918 року. За його життя вийшло дві поетичні збірки: АНТОЛОГІЯ АНТИЧНОЇ ПОЕЗІЇ, переклади з Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Овідія, Марціяла (Київ, в-во “Друкар”; 1920, 63 стор.), КАМЕНА, поезії (Київ, в-во “Слово”, 1924, 80 стор.

). Дуже рано потрапив під постійний

вогонь партійної офіційної критики. Тому його поетична творчість повніше могла бути видана тільки після його загибелі. На еміграції майже всі його сонети (85 оригінальних і 28 перекладних) видані в одному томі Sonnetarium (Берхтесгаден, в-во “Орлик”, 1948, 196 стор.).

Решта поезій, що їх вдалося зібрати, видані в збірці САТАLEPTON (Філядельфія, США, в-во “Київ”, 1951, 79 стор.) та COROLLARIUM (переклади, рецензії і листи, Мюнхен, 1958). Хоч життьовий шлях Зерова був обірваний на середині, він устиг видати методологічно оригінальний історико-літературний нарис НОВЕ УКРАЇНСЬКЕ ПИСЬМЕНСТВО, вип.

І (Київ, в-во “Слово”, 1924, 135 стор.), а також багато статей з історії і теорії літератури та літературно-критичних і полемічних статей, частина яких була видана книжкою ДО ДЖЕРЕЛ, літературно-критичні статті (Київ, в-во “Слово”, 1926, 131 стор. – друге, значно пізніше, але теж не повне, видання цієї збірки було у Львові 1943, 272 стор.).

Також книжка ВІД КУЛІША ДО ВИННИЧЕНКА. Нариси з новітнього українського письменства. (В-во “Культура”, Київ, 1929).

Як поет і перекладач і як літературознавець та критик Зеров вирізнявся на тлі збуреного і скаламученого до дна революцією літературного життя в Радянській Україні, як твердий і блискучий алмаз. Високорозвинений естетичний смак, невпинно ростуча багата ерудиція, тонкий нещадний ум і культивоване серце позначались в його поезіях і в наукових та критичних працях.

Противники без міри закидали йому як поетові літературщину, книжність, брак емотивної струни, втікання від сучасности. Вони ігнорували той факт, що під панцирем далеких тематичних мотивів античних і філософських ремінісценцій в поезії Зерова бив чуткий пульс сучасника, у якого тонка мисль і порух культивованого серця давали чарівний стоп поетичного твору.

Зеров бачив небезпеку для України російської революційної психології, головна ірраціональна пасія якої була зруйнувати все попереднє до тла. На Україні ця психологія, опинившись в ролі військово-політичного окупанта, діяла як свідомий плян нищення всіх тисячолітніх набутків і скеровань нації.

Зеров бачив культурно-історичну місію українського відродження також у тому, щоб переймати і розвивати далі ліпші скарби антично-европейського культурного круга, до якого в його уяві історично належить Україна. З другого боку, він бачив страшну колоніяльну культурну відсталість свого народу, завдяки якій варварські антикультурні руїнні елементи легко брали гору.

А оскільки він був не тільки спостережник, а й активний учасник свого часу, то і його статті, і чимало його сонетів таять у собі гостре вістря убивчої іронії чи й сатири і є яскравими пам’ятниками свого часу.

Як педагог, науковець і критик – Зеров був нещадний до лінивого примітивізму й неуцтва та вимагав найвищого рівня. На здібнішу літературну і наукову молодь він мав величезний вплив, незалежно від її до нього особистих симпатій чи антипатій.

Який активний був з нього сучасник – свідчить той факт, що він єдиний з такою великою відвагою і рішучістю підтримав революційний виступ Миколи Хвильового і інших членів ВАПЛІТЕ проти насильницької російсько-комуністичної культурної гегемонії в Радянській Україні.

Строгий і опанований клясицист подав руку непогамовному романтикові, що накреслював перед українською молоддю візію великого українського відродження як явища загальнолюдського масштабу і значення.

Яка вітальна сила була в цього лицаря культури – свідчить той факт, що він, висланий 1935 року в легендарно-страхітливий концтабір на Соловки, втративши єдиного сина, свободу і все найдорожче – в умовах жорстокого режиму, голоду, холоду й перевиснаження фізичною працею, – далі писав сонети і далі працював над перекладами Вергілієвої “Енеїди”. Вістки про нього загубились серед масових розстрілів, що таємно відбувались у концтаборах СРСР в 1937 – 38 роках.

(

Источник: http://ukrtvory.in.ua/zerov-mikola-kostyantinovich/

Ссылка на основную публикацию